|
> Віруючим ХРАМОВЕ СВЯТО В ЛИСИЧІЙ БАЛЦІ 21 вересня православні відзначили Різдво Пресвятої Богородиці. У селі Лисича Балка, де я народився – зазвичай у цей день проходить храмове свято. Згадка про те, що в селі була Різдво-Богородична Церква є в книзі «Памятная книжка Киевской епархии на 1913 г.» (упорядн. Протоієрей І. Троїцкий). Історію храму подає краєзнавець В.М. Яковенко у нарисі «Про село Суха Калигірка» (див. видання: Сухокалигірський чудотворний образ Божої Матері): «Кам’яна церква у [Сухій Калигірці] була зруйнована незабаром після Переяславської Ради і навколишні землі відійшли до Польщі. На місці, де була кам’яниця, збудували з дубових колод церкву. Після Гайдамаччини її розібрали і перевезли до опольщеного переселенцями села Лисича Балка, де її рештки збереглись донині, а калигірчани побудували дерев’яної архітектури п’ятикупольний храм». Додам і таке: у роки атеїстичного свавілля церкву зачинили і перетворили на сільський клуб, а згодом – склад. І ще один цікавий факт. 20 вересня 2008 року до Сухокалигірської церкви було привезено копію чудотворного образу Сухокалигірської Богоматері. Опівночі люди побачили на небі великого хреста, який покривав майже все село, і ще одне хресне знамення з’явилося над сусіднім селом Лисича Балка. Валерій Бурій МІСТЕЧКО НАД ТІКИЧЕМ (КАТЕРИНОПІЛЬ). - 2013. - 27 ВЕРЕС. - |
27 вересня 2013
|
21 вересня православні відзначають Різдво Пресвятої Богородиці. У селі Лисича Балка Катеринопільського району Черкаської області, де я народився – ХРАМОВЕ СВЯТО. Згадка про те, що в селі була Різдво-Богородична Церква є в книзі: Памятная книжка Киевской епархии на 1913 г. / сост. протоиерей И. Троицкий. – К., 1913. – С. 183. Історію храму подає краєзнавець В.М. Яковенко у нарисі «Про село Суха Калигірка (с. 38) (див.: Сухокалигірський чудотворний образ Божої Матері. – Черкаси: вид. Ю.А. Чабаненко, б.р.): «Кам’яна церква у [Сухій Калигірці] була зруйнована незабаром після Переяславської Ради і навколишні землі відійшли до Польщі. На місці, де була кам’яниця, збудували з дубових колод церкву. Після Гайдамаччини її розібрали і перевезли до опольщеного переселенцями села Лисича Балка, де її рештки збереглись донині, а калигірчани побудували дерев’яної архітектури п’ятикупольний храм». Додам і таке: у роки атеїстичного свавілля церкву зачинили і перетворили на сільський клуб, а згодом – склад. І ще один цікавий факт. 20 вересня 2008 року до Сухокалигірської церкви було привезено копію чудотворного образу Сухокалигірської Богоматері. Опівночі люди побачили на небі великого хреста, який покривав майже все село, і ще одне хресне знамення з’явилося над сусіднім селом Лисича Балка (Православна Черкащина. – 2009. - №1(2). – лют. – С.2). |
20 вересня 2013
|
Перший митрополит Української церкви «Коли ви бачите, як відроджується наша Українська церква, лунає в храмах і школах наша рідна мова, починається наша рідна освіта, то знайте, що відроджується душа народу – це наша свята Українська церква», - так оцінював відродження церкви в 1921 році митрополит Василь Липківський, відомий донині як український релігійний діяч, церковний реформатор, проповідник, педагог, публіцист, письменник і перекладач, борець за автокефалію українського православ’я, творець та перший митрополит Київський і всієї України відродженої у 1921 році Української Автокефальної Православної Церкви. У 1919—1927 рр. — останній настоятель та доглядач Софії Київської. За визначенням академіка Агатангела Кримського — «апостол українського релігійно-національного відродження» . Василь Липківський народився 7 березня 1864 троку в селі Попудня Монастирищенського району Черкаської області. Спочаткі він навчався в Уманській бурсі, потім у Київській духовній семінарії. Працював учителем Закону Божого в м.Шполі, в Черкасах. З 1905 по 1921 рік В.Липківський проводив велику роботу по відродженню в Україні автокефальної церкви. В 1921 році на Першому Всеукраїнському православному соборі було узаконено статус Української автокефальної церкви, на якому Василя Липківського обрано митрополитом (на фото в митрополичих ризах). Заслуг перед Україною та її жителями новопризначений митрополит мав достатньо. Він став символом українського визволення. Це викликало тривогу у більшовиків. Під тиском комуністів у 1927 році Василя Липківського на черговому Всеукраїнському православному соборі усунуто від митрополичого служіння. А в 1930 році Українську автокефальну православну церкву ліквідовано. Після 1927 року Василь Липківський прожив ще 10 років — усіма забутий, у злиднях, під постійним наглядом, із періодичними арештами. Рішення Всеукраїнського церковного собору про переобрання Василя Липківського стало для святого отця справжнім ударом. Згодом у своїх мемуарах Липківський писав: «Як вийшов я з ВПЦР в день мого звільнення, то вже більше й не ходив туди і абсолютно ніяких зв’язків з керівними органами не мав. Хоч я іще два роки жив коло святої Софії в 10 сажнях від ВПЦР, ні один з єпископів, ні один з членів ВПЦР, майже ніхто з священиків не заходив до мене: всі як чуми цуралися». До жовтня 1929 року вчорашній митрополит мешкав на подвір’ї Софійсь¬кого собору, а після того, як влада закрила собор, змушений був перебратися до сестри, що мешкала на Солом’янці — поруч зі Свято-Покровською церквою. Родина Липківських весь час бідувала, жила впроголодь. Від голод¬ної смерті Липківських врятували грошові перекази, які впродовж чотирьох років надсилав отцю Василю священик Української церкви в Канаді Петро Маєвський. У 1934 році комуністи закрили Покровсь¬ку церкву, а самого Василя Липківського виселили за місто — у хатку в Олек¬сандрів¬ській слобідці. Там отець Василь, незважаючи на складні життєві обставини, продовжував працювати — писав «Історію Української церкви» та проповіді, листувався з українськими церковними діячами за кордоном, робив українські переклади богослужбової літератури, удосконалював церковний статут. У вересні 1937 року Василь Липківський отримав від отця Петра (Ма¬євського) запрошення очолити Ук¬раїнську церкву в Канаді і дав на це свою згоду. Але вже 22 жовтня 1937 року 73-літнього отця Василя (Липківського) вкотре заарештували. Наприкінці жовтня йому було пред’явлене стандартне на той час обвинувачення: був керівником антирадянської організації українських церковників, яка ставила за мету відторгнення України від СРСР. Вироком особливої трійки при Київському управлінні НКВС від 20 листопада 1937 року отця Василя було засуджено до розстрілу на підставі обвинувачень в «антисовєтській агітації у великих масштабах». Незабаром, 27 листопада 1937 року вирок було виконано. Точне місце поховання невідоме Окрім релігійної діяльності, митрополит Василь Липківський плідно займався діяльністю літературною. Він є автором численних публіцистичних статей, проповідей, історичних розвідок, перекладів богослужбової та релігійної літератури, підручників, що дійшли до наших днів. Збереглася і епістолярна спадщина видатного діяча. Рукописи та праці отця Василя зберегла його сестра, а основний твір митрополита — «Історію Української Православної Церкви» — професор Микола Андрусяк у 1942 році переправив до Львова, до митрополита Андрея Шептицького, котрий згодом зміг передати їх на Захід. За радянських часів ім’я митрополита Василя Липківського, як і імена тисяч інших жертв радянського режиму, в Україні було піддано забуттю. Та пам’ять про життя та діяння митрополита зберігала українська діаспора США та Канади. В США на єдиному для українців цвинтарі поблизу Нью-Йорку на кошти американських громадян Василеві Липківському збудовано величний пам’ятник. Автором ідеї та найактивніший учасник створення монумента став Петро Матула, уродженець с.Лисичої Балки Катеринопільського району, який більш як 64 роки проживає в Сполучених Штатах. Петро Мусійович зробив неоціненний вклад в увіковічення пам’яті про видатного земляка та написав книгу «Історія пам’ятника митрополитові Василеві Липківському». В Києві 17 листопада 2007 року на науковій конференції було високо оцінено велике значення життєвого чину митрополита Василя Липківського, його самовіддане священицьке і педагогічне служіння, його творчий внесок у творення Національної церкви в Україні, перспективні задуми реформування Української церкви, духовну глибину його проповідей, історичних та публіцистичних праць в духовній культурі українського народу, перспективні задуми реформування української церкви. Борис Могила |
4 серпня 2013
|
| Закрити |
